«Для того, щоб перемогти зло, потрібно дуже багато добра»

— За народженням я українка, до 25 років жила в сумнозвісному місті Бахмут. Там мій рідний дім. Мої батьки виїхали звідти буквально кілька місяців тому. Бабуся досі в селі під Бахмутом, і вона відмовляється їхати, каже: «Я тут життя прожила, тут у мене коза, три собаки, кішка». Тато возить у село гуманітарну допомогу, їздить туди через поля, поки ще можна. У 2010 році я вийшла заміж за українця, він громадянин Російської Федерації, переїхала до чоловіка в Підмосков'я. А з початком війни ми вирішили поїхати з Росії. Бездіяти було неможливо.

— Це перше, що я знайшла в Інстаграмі. Тоді вийшов анонс благодійного концерту за участю зірок. Виступали музиканти Казахстану на підтримку України. Ми з чоловіком пішли туди, познайомилися з хлопцями з проєкту, дізналися про інші заходи. Стало набагато легше дихати. Я дуже рада, що знайшла людей, які поділяють наші погляди, які розуміють, що таке війна.

— Так, взагалі сам процес виготовлення янголів досить медитативний і заспокоюючий. А під добрі, підтримуючі розмови так взагалі (посміхається). Спочатку я ходила одна, потім з сином Артемом. Йому 10 років. Йому дуже сподобалося простір, організація, люди. Потім ми більше почали брати участь у ярмарках. Там не завжди вистачає волонтерів — і цьому треба було більше приділяти уваги. Але ярмарки особисто мені даються важко.

— Тому що доводиться багато спілкуватися з людьми, а позиції бувають різні. І потім ти все пропускаєш через себе. Коли ти непредвзятий, війна особисто тебе не торкнулася, мабуть, легше сприймати те, що відбувається.

— Я кожного разу згадую ці події, розумію, що зруйновано батьківський дім. Батьки хоч і тримаються, і нас тут підбадьорюють, але відчуття, що в нас відібрали наші надії, наше майбутнє. Те, що люди будували, возводили все життя — все це зникло, кануло в небуття. Тепер потрібно вибудовувати нову реальність, жити з цим… Жити тяжко. Тому доводиться триматися один за одного, за людські зв'язки. Тут головне — люди. Коли ти зустрічаєш людей, які розуміють страждання, через які проходять твої близькі, стає легше. Коли ти зустрічаєш людей, які далекі від цього, живуть своїм життям, стає складно. Коли в розмові зі мною оперують іншими фактами, стає дуже боляче. Але при цьому для мене головне — діяти.

— Ні, до цього в мене був волонтерський досвід. Ми близько двох років допомагали притулку для бездомних тварин. Ми з сином ходили, годували їх, прибирали вольєри, піарили проєкт, влаштовували тварин у родини. З чоловіком ми на сап-човнах чистили річки від забруднення.

— Так. Але з приходом війни ти зрозумів, що все це стало таким непотрібним, таким дрібним. Коли ціна людського життя перетворилася на нічого, опустилися руки… глобально. Ти зрозумів, що все знецінилося. Зараз чомусь з кожним «янголятком», з кожним донатом віра в майбутнє прокидається знову. Хочеться жити, хочеться допомагати. А раптом все закінчиться? Раптом ми зможемо повернутися до колишнього життя, ми зможемо мріяти? Для мене цей проєкт — не просто збір грошей, не просто допомога якому-небудь дитячому садку, школі, облаштування бомбосховища. Це надія на майбутнє. Для того, щоб перемогти зло, потрібно дуже багато добра. Я вважаю, хто, якщо не ми, своїми руками, повинні це робити? Тому я дуже вдячна всім тим небайдужим людям, які приходять в проєкт, які допомагають. У всіх своя ніша, своє місце — хтось займається інтернет-ресурсами, хтось — роликами, хтось безпосередньо робить «янголів», хтось стоїть на ярмарках.

— Я вважаю дуже важливим показати на особистому прикладі, як війна відображається на реальних людях: «ось ми живі люди», «ось мої батьки зараз під обстрілами». Коли мама щодня говорить, що знову обстріляли район Києва, в якому вони живуть, важко. Вони вважаються тимчасово переміщеними людьми, знімають квартири, працюють, при цьому вони вже в віці. Так, батьки кажуть, що дітей виводять під час обстрілів, але не в усіх будинках, на жаль, є укриття. Десь дітлахів спускають в підвали, десь є бомбосховища, десь їх розміщують просто в коридорах, де є несучі перекриття. Мама каже, що коли закінчується тривога, вони чують дитячі крики — «Ура! Можна вийти!». І це така радість — що діти живі. І ми тут [в проєкті «Янголи Свободи»] саме для цього збираємося. Це справді дуже потрібно.

— Люди. Люди, які тебе розуміють. Коли ти бачиш блиск в їхніх очах, співчуття, бажання допомагати, коли ти розумієш, що вони не зомбовані, це тішить. От правда. Я ще з початку війни зрозуміла, що люди — це найцінніше, що є в нашому житті… Насправді не важливо, яких поглядів людина дотримується. Всі розуміють, що війна — це погано абсолютно для всіх, яку б сторону людина не займала. Таке загальне розуміння, згода дає втіху. А в нас на проєкті дуже багато цікавих, добрих, відгукливих людей.

— Абсолютно різні. Всі вони при цьому освічені, культурні, всі хочуть допомогти. Це й місцеві жителі. Як правильно сказала Шолпан [координатор проєкту в Астані], казахи дуже гостинні, і історично склалося, що їхня риса — допомагати своїм друзям у скрутну хвилину. Це й люди, які виїхали з Росії в Казахстан. Це кримські татари, які виїхали з Криму на початку війни. Різні нації, але їх об'єднує одне — добро і бажання змінити світ на краще.

— Насправді я нічого не встигаю (сміється). Моя сім'я — мої помічники! Коли ми їздили з волонтерами в Караганду, в Павлодар, мої старші діти сиділи з молодшими. Так, мої діти знають, що таке добро, а що таке зло. Вони війну називають війною.

— Було дуже цікаве місце — кафе. Люди приходили на сніданок, на ланч і дізнавалися про захід. Але при цьому було дуже багато бажаючих потрапити саме на ярмарок. Щодо толоки ми переживали, що буде недостатньо людей. Вона планувалася як дитяча. Але наші побоювання не підтвердилися. В якийсь момент наша волонтерка Людмила каже: «Аня, будь ласка, більше не запрошуйте людей — нам ніде садити! Ми забрали всі вільні стільці в закладі, нема на що садити клієнтів!» Прийшли дуже класні дівчата в вишиванках, вінках, вони дуже добре говорять українською. І це було як бальзам на душу, наче шматочок Батьківщини побачила. Справді був дуже теплий прийом. Звісно, були й незалучені люди, вони проходили повз. Але ми не нав'язуємося. Бажання допомагати — або воно є, або його немає. Насильно не змусиш.

— По-різному буває. В основному, звісно, спочатку люди приходять на толоку і роблять «янголятко». Це, знаєте, як маленький вогник. Якщо ви не робили «янголятко», ви не зрозумієте, про що йдеться. Востаннє таке яскраве, тепле, ніжне відчуття я пережила, коли влаштувала бездомного щеня, якого ми знайшли на вулиці. Через рік я зустріла на вулиці дівчинку з вже великим псом, який виріс. І це було незвичайне відчуття — коли ти розумієш, що врятував чуже життя. А тут з двох клаптиків «магічно» виходить «янголятко»-лялечка, яка рятує людські життя. Відчувати це… така глибока, щира радість! Люди приходять і, мабуть, надихаються цим. Не знаю, чи для всіх це так, як для мене… А потім виникає бажання йти далі. Люди розуміють, що десь не вистачає людей, треба прийти допомогти. Багато хто соромиться, боїться приходити на толоки, не знають, що говорити, що робити, але ми допомагаємо, розповідаємо. І люди залишаються. Кожен знаходить справу для себе. Дехто проводить цікаві лекції для наших постійних учасників і всіх бажаючих на тему кінематографії, історії, української мови. Це просто чудові люди! З ними цікаво просто поспілкуватися, а коли вони готують лекції… це прямо супер (сміється).

— Ми рекомендуємо робити це в будь-який час. Будь-яку посильну допомогу можна надати до чи після лекції. Ми не регламентуємо розмір донату. Але, звісно, на такі заходи витрачаються ресурси — оренда приміщення, обладнання, дизайнерські, технічні послуги. Хтось донатить тисячу, хтось значно більше — все залежить від фінансових можливостей людини.

— Безумовно, це одна з можливостей робити добро, допомагати. Не просто сидіти, не просто страждати, а щось робити на благо. «Янголи Свободи» — це безпека, освіта, наше майбутнє. Я, як багатодітна мама, як ніхто це розумію.