«Те, що ти робиш, — це правильно і потрібно»

— Не те щоб випадково. Але, чесно кажучи, до весни цього року я не чула про «Янголів Свободи». Оскільки я з північної частини Казахстану, там було складно знайти такий фонд. Ну, буду відверта (сміється). Туди йому було важко просочитись. Я ніколи не чула про цей фонд, але була підписана в інстаграмі на сторінку Штабу гуманітарної підтримки Help Ukraine. Там побачила оголошення, що «Янголи Свободи» шукають рекрутера, і подала свою заявку.

— Три місяці я поєднувала кілька функцій — була і регіональним координатором, і рекрутером. Зараз я все ще займаюсь рекрутингом, але розвитку регіонального представництва приділяю менше уваги.

— Там компактне проживання російськомовного населення і, відповідно, людей, які дотримуються іншої позиції щодо України.

— Толоки проходять, але, на жаль, ми не беремо участь у ярмарках.

— Я не знаю, звідки йдуть вказівки, але з ярмарками у нас поки не складається.

— Я розкажу невелику передісторію. У мене дуже активна мама, вона цікавиться політикою. І напередодні 24 лютого ми з нею обговорювали, чи нападе Росія на Україну. Вона сказала, що цього не буде. А я вважала, що, скоріше за все, це станеться. І 24 лютого, коли я відкрила Instagram, побачила, як люди скидають відео з бомбардуваннями. У мене є друзі в Україні (ми з ними ніколи не зустрічалися, тільки переписувалися з приводу роботи), і я їм написала: «Що у вас відбувається?». Вони відповіли: «Нас бомблять. Сім'ї ми встигли якось сховати, а самі знаходимося тут». Тоді я не могла їм нічим допомогти, тому що була в деякій розгубленості. Я думала, може, це буде одноразова акція, і все заспокоїться, що це не зайде так далеко. Але згодом, через кілька місяців, стало зрозуміло, що конфлікт загострюється. Я не уявляла, чим можу допомогти. А в фонді «Янголи Свободи» мої вміння, навички, освіта, моє бажання стали в нагоді. Я спочатку розраховувала на це.

— Чесно кажучи, коли я дізналася, що толоки пов'язані з рукоділлям, я прямо сказала, що я і рукоділля дуже далеко одне від одного (сміється). У цьому плані на мене не варто розраховувати. На першій толоці я настільки розгубилася, що просто стояла і дивилася. Добре, що Ірина [одна з організаторів — прим. ред.] це помітила, підійшла до мене і пояснила, з чого треба починати. Під час першої ж розмови з засновниками проєкту я чітко озвучила, які в мене є навички та вміння, і що я готова в найближчі три місяці точно приділяти волонтерській діяльності 24 години на 7.

— Я взагалі першому враженню ніколи не вірю у своїй роботі. Я намагаюся не звертати увагу на емоції. Але треба сказати, що на толоці була дуже дружня атмосфера. Туди прийшли люди, які справді хотіли чимось допомогти. Вони розуміли, що прямо зараз вони ситуацію в корені не змінять, але десь опосередковано можуть на неї вплинути. Серед учасників були дуже освічені люди, багато з них професіонали своєї справи, і кожен з них щось із себе представляє.

— Сім'я однозначно підтримує мене. Батьки повністю розділяють мою позицію і дуже пишаються, що я в цьому фонді. Більше того, якщо знадобиться якась додаткова допомога, вся сім'я готова підключитися.

— Я більше друзів знайшла в фонді. Це перше. А друге, ви самі розумієте, з якого я регіону. Тут багато людей досить жорстко ставляться до моєї діяльності. Не можу сказати, що вони прямо негативно налаштовані. Але я розумію, що це їх дратує. Крім того, я була регіональним координатором, при цьому я — місцевий житель і, скажімо так, представник титульної нації, що вдвічі більше дратує [проросійськи налаштованих громадян]. Тим не менше, нам вдалося навіть заручитися підтримкою місцевої депутатки. Вона навіть приходила до нас на толоку. І в тій ситуації, в якій ми знаходимося, це непоганий результат.

— Я живу в тому регіоні, де у більшості людей підключене російське телебачення. І в кожного другого жителя — родичі в Росії. Вони перебувають у зоні впливу тієї країни. Фізично вони тут, але душею і розумом живуть там. На щастя, моя мама дуже розумна жінка, вона дивиться незалежні ЗМІ, аналізує, і свої погляди вона передала мені. У нас не ввімкнений телевізор 24/7. Ми дивимось місцеві новини, щоб просто знати, які закони прийнято. Ми не піддаємось пропаганді.

— Я вважаю, тут є три причини. Перша — це дуже талановита пропаганда. І тим людям, які нею займаються, пропагандистам, я віддаю належне, оскільки сама працюю в HR. Вони вміють подавати інформацію так, як її хочуть почути люди, при цьому вони отримують те, що їм потрібно. Я розумію, що вони дуже талановиті люди, хороші оратори, хороші маніпулятори, у них сильний бекграунд. Тобто я визнаю, що свою роботу вони виконують чудово. Друге, ви зрозумійте: люди, схильні до пропаганди, хочуть бути причетними до тієї культури. Це бажання «бути там», розділяти загальні з росіянами цінності. Ось це почуття єдності поглядів, позицій робить їх ближчими, хоч і не фізично, але духовно. Якщо б пропаганда говорила: «Це не синій колір, а жовтий», вони б розділяли і ці погляди. Ну, і третя причина — матеріальна. Я чула від людей, що їхній родич пішов воювати, а значить заробить грошей. Вони говорять про це дуже сухо, спокійно. Думаю, що у них навіть є почуття гордості: «Він за праву справу, а тут ще й грошей підкинуть».

— Коли я вперше поговорила з Іриною та Євгеном, вони сказали, що збираються провести толоку в Щучинську, і додали мене в чат організаторів. Я була там єдиною місцевою людиною. Я написала: «Давайте, хлопці, зустрінемося і виберемо місце для толоки». Але коли я йшла на зустріч, мені було страшно. Все-таки в такому регіоні просувати таку тригерну тему — це певні ризики. Я подумала, що все це може закінчитися дуже сумно. Йшла дорогою і думала: «Може, повернути? Придумати якусь причину». Але коли людина один раз відступає, у неї потім з'являється звичка здаватись. І я вирішила все-таки піти, хоча б почати. Коли я подолала перший страх, він більше не з'являвся. Я впевнена у своїх поглядах. Комусь буде зі мною по дорозі, а комусь — ні. Якщо людина не розділяє моєї точки зору, я її не тримаю.

— Так, вже є кістяк, який регулярно проводить толоки. Я була там три місяці (потім переїхала в інше місто), і за цей час сформувалося місцеве волонтерське співтовариство. Ми навіть намагалися пробитися на місцеві ярмарки, у місцеву газету. Тобто, ми використовували різні методи просування. Ходили до місцевих бізнесменів, деякі з них приходили до нас на толоку, і ми досі з ними спілкуємось. Більше того, ми в Щучинську виготовили порівняно з іншими регіонами, якщо не рахувати Астану, найбільшу кількість янголят.

— До цього я в таких великих проєктах не брала участі, не працювала саме в такому масштабі. Тому я дуже вдячна фонду за можливість проявити себе. Ще він мене дуже багато чому навчив. Він навчив приймати людей такими, які вони є. Оскільки я була регіональним координатором і ще рекрутером, я зустрічалася з людьми різних поглядів. І потрібно було вміти працювати з запереченнями. Я не могла переконати людей, але це й не входило в мої обов'язки. Мені треба було знайти людей, які могли б зробити щось корисне для фонду. Ми шукали не просто волонтерів, які могли б робити янголів, ми шукали волонтерів-спеціалістів: дизайнерів, операторів, копірайтерів тощо. І майже всі вакансії ми закрили.

— Дивіться, волонтерська діяльність хвилеподібна. Людина приходить, 2–4 місяці допомагає, але рідко буде працювати на повну потужність увесь рік. А для того, щоб фонд розвивався, потрібно, щоб людина приділяла волонтерській діяльності 6–8 годин на тиждень. А є такі завдання, які потрібно виконувати щодня — наприклад, пов'язані з соціальними мережами, тобто людина повинна бути на зв'язку постійно. Тому волонтери потрібні завжди.

— Їх дуже багато. Мені приємно кожного разу, коли я знаходжу волонтерів. До мене їх шукали, здається, за анкетами. Я зрозуміла, що цей метод працював за принципом: «прийде — добре, не прийде — не прийде». Я ж сідала, писала в особисті повідомлення, що я така-то така-то, представляю такий-то фонд, готова до розмови в будь-який час. У мене були розмови і в годину ночі, і в два. Волонтери не завжди були в Казахстані, вони могли бути на віддаленій роботі, або їм було зручно поговорити після 11-ї вечора. І мені було приємно, коли нова людина приносила проєкту якусь користь, коли не дарма було витрачено час на її пошуки, і коли результат виявлявся позитивним.

— Не думаю, що, якби у мене не було знайомих в Україні, я б не займалася цим. Мені ж не 15 років, коли ти захоплюєшся чимось тільки тому, що цим займається знайомий тобі людина. Я вважаю, що коли сусід нападає на сусіда і радіє насильству, це ненормально. Сьогодні це може бути Україна, завтра — Казахстан, післязавтра — Грузія. Це як гра в російську рулетку: ти не знаєш, на кого вказуватиме цей пістолет. Так, мої знайомі, що живуть в Україні, надсилали мені відео звільнених територій. І це додатково мотивувало мене. Тому що я вважаю, що якщо ти спілкуєшся з людиною, то ти несе відповідальність за неї. Чим ближче спілкуєшся — більше відповідальності, менше спілкуєшся — відповідно, менше. Але в будь-якому випадку відповідальність є… Я розумію, що якщо Росія переможе, то 40 мільйонів людей стануть рабами однієї великої країни. І зрозуміло, що буде з українцями за їх непокору, за їх бажання бути самими собою і робити свій вибір, якщо російські війська ввійдуть туди в повному складі. Я не розумію, чому країна, яка подарувала світу Чехова, Достоєвського, може радіти насильству і пишатися цим. Ви коли-небудь купували квиток на балет Великого театру? Коли він приїжджає за кордон, то квитки на нього продаються за півроку. І я просто не розумію, як люди, які мають такий потенціал, таку культуру, які показали світу, як вони можуть бути розвинені, талановиті, можуть просто обожествляти насильство над сусідом. Для мене це залишається загадкою. Або це частина національного характеру, або є те, чого я просто не знаю. Мабуть, це в інтерв'ю не увійде (сміється).

— Я дуже вдячна тому, що ми зустрілися з фондом. Як я вже говорила, я навчилася сприймати людей такими, які вони є. Я стала більш впевненою в собі. Тому що реакція людей буває різною, вони не завжди чекають тебе з розпростертими обіймами і не завжди кажуть: «Я буду допомагати». Вони можуть відповісти і грубо, і можуть висловити тобі, де ти і де Бандера. І таке теж траплялося. Є люди, які говорять, чому ми не допомагаємо місцевим школам: «Хіба в Казахстані немає проблем?». Є люди, які взагалі не розуміють, навіщо потрібна волонтерська допомога. Були питання про те, чи платять мені гроші. Я стала впевненіша в тому, що я роблю. Навіть не як волонтер, не як професіонал, а саме як людина. Мені дуже подобаються Євген і Ірина. Мені подобається одна річ у них — вони вміють любити. Це не кожному дано. Ось є люди, які люблять з якихось особистих цілей або закривають якісь свої дитячі гештальти. А зважаючи на те, що Ірина і Євген займаються дуже гострою темою, це викликає захоплення. І треба враховувати, що волонтери вигорають. Вони втомлюються, у них пропадає бажання щось робити. Не тому, що вони погані чи недостатньо хороші. Просто іноді настає момент, коли ресурси вичерпуються. Це нормально. У кожного свій ліміт: хтось може пробігти дистанцію два місяці, хтось три, хтось рік. Саме тому ми створили в фонді психологічну службу: у нас є психолог, який консультує по четвергах.

— Мені здається, що люблять всупереч. Знаходячись далеко від своєї історичної батьківщини, в суспільстві, де ця тема розділяє людей на два табори, організатори проєкту «Янголи Свободи» все одно продовжують допомагати своєму народу, українським дітям. Незважаючи на якісь загрози, негатив, хейт… Це можна сказати і про волонтерів. Я не знаю, як саме склалося у кожного, але за своїм досвідом припускаю, що якась частина знайомих могла від них відвернутися. Це наші реалії. І мені подобається їхня громадянська позиція і внутрішня сміливість. Сміливість йти за своїми переконаннями, за своїми ідеями, за вірою в краще.

— У волонтерів проєкту дуже сильна мотивація. Саме вона дає сили, коли щось не виходить, коли проєкт застоюється або йде в авралі, або коли хтось йде. Це чітке розуміння: те, що ти робиш, це «а» — правильно і «б» — потрібно.

— Я б побажала їм рішучості. Поки ти цього не зробиш, ти ніколи не зрозумієш, чи варте це того, чи ні. Ти можеш годинами думати, будувати доводи, гіпотези, але поки не спробуєш, ти не зрозумієш, що це таке. Якщо ви в чомусь сумніваєтесь, проведіть невелике research (дослідження). Зберіть елементарну інформацію про фонд — де, коли, ким він був заснований, запитайте про фінансову звітність. Це нормальні питання. Багато волонтерів, коли зі мною спілкувались, запитували, наскільки все прозоро, чи є договори. Ми хочемо показати, що ми не просто відправляємо гроші в Україну, у нас є конкретний договір з конкретною волонтерською організацією в Україні, яка опікується конкретною школою або дитячим садком, і лише після укладення договору ми починаємо збирати кошти. А потім подивіться на підсумки — фонд вже має позитивні результати своєї роботи, існує більше року, а отже, перевірений. Я думаю, що варто також поспілкуватися з волонтерами та організаторами. Я знаю Євгена та Ірину — вони завжди відкриті до діалогу, завжди готові поговорити з людиною, яка сумнівається.

— Це віра в краще і конкретні кроки до миру в Україні. Для Казахстану підтримка українських дітей — це прояв громадянської позиції, позиції неприязні до насильства. А для волонтерів це можливість знайти сильну спільноту людей, і головне — готових до дії, готових допомагати справою.