Маденов Жанібек став волонтером фонду в жовтні минулого року. У нього всього два вихідних на місяць, але незважаючи на це, він знаходить час для волонтерства і служіння в церкві. Війна стала для нього особистим нещастям, оскільки його близькі друзі перебували в Україні під час повномасштабного вторгнення Росії. Він розповів нам про те, як змінилося його життя з початку війни, про кризу віри та про те, хто надихає його займатися волонтерською діяльністю і чому він буде продовжувати допомагати.
— Жанібек, спочатку розкажіть трохи про себе.
— Мені 36 років. Я народився в Костанаї. До фонду я приєднався в жовтні минулого року. Так сталося, що в дитинстві я завжди чув українську мову, і вона для мене була такою рідною, я відчував щось близьке, хоча я не українець. Хтось із тих, хто жив у моєму районі, був репресований, хтось приїхав під час освоєння цілини, а потім вони так і залишилися в Казахстані.
— Ким ви працюєте? Давно живете в Астані?
— Я жив тут раніше, потім виїжджав по роботі до Росії. В Астану повернувся в лютому минулого року. Я колерувальник. Робота пов'язана з фарбувальними матеріалами як по дереву, так і по металу. Працюю кожен день. В місяць відпочиваю два дні.
— Що вас пов'язує з Україною зараз?
— У мене там багато друзів. Це наші казахстанські хлопці, які переїхали в Україну багато років тому, створили там родини і пустили корені. Також я дружу з хлопцями з Донецька та Дніпра. Ми досі на зв'язку, спілкуємося більше 15-ти років.
Жанібек з янголом на ярмарку Garage Fest в Астані
Жанібек і його знайомі з України в Португалії
Зi знайомою з України в Португалії
— Ви можете згадати, коли дізналися про початок війни в Україні?
— Я був у Костанаї, коли дізнався, що почалася війна. Вранці подруга з Донецька написала мені: «Харків бомбардують».
— Пам'ятаєте свій стан в ту мить, вам було страшно?
— Я збирався в 2022 році в Донецьку область, але не вийшло. Коли дізнався, що почалася війна, було дуже страшно, я не міг спати, не міг їсти. Не знаходив собі місця. Коли приїхав в Астану, дізнався про волонтерство. Тут я побачив, що виявляється, не я один відчуваю цю страшну тривогу за українців. Я почав допомагати. Спочатку я брав участь у зборі гуманітарного вантажу в Україну. Я бачив, як наші громадяни та громадяни Росії допомагали — приносили продукти, речі. Ніхто з цих людей не був байдужим.
— А як дізналися про фонд?
— Десь у чаті волонтерів побачив оголошення. Була зустріч, я на неї прийшов, так і залишився тут.
Мені подобається робити янголят своїми руками. Я вкладаю в них душу. Раніше я не любив цього, у мене не дуже добре виходило, а зараз я люблю їх робити. Це дуже красиво, креативно.
— Чим ви займаєтесь тут?
— Роблю янголів, беру участь у ярмарках. Відповідаю на питання людей на ярмарках, розповідаю про фонд, про донати. Кошти йдуть на облаштування укриттів у школах і дитсадках. Все це ми робимо для дітей, тому що діти ні в чому не винні. Сльози дітей звучать голосніше, ніж наші слова.
— Скажіть, на цих ярмарках ви зустрічаєте підтримку чи осуд з боку людей?
— Різні реакції бувають. Весною, на початку цього року, я в основному зустрічав багато позитиву. А вже наприкінці… не так багато підтримки. Можливо, люди вже втомились.
— Часто ви зустрічаєте прихильників війни? Може, серед ваших друзів?
— Ну, я втратив багатьох. Звісно, вони не були для мене хорошими друзями — просто товариші.
— А що ви відчуваєте, коли зустрічаєте таких людей?
— Мені боляче. Це таке сильне відчуття безпорадності і безсилля, коли ти нічого не можеш зробити, переконати людей. В Україні люди гинуть. Як ви можете бути на стороні війни? Це дуже страшно. Це боляче.
— Друзі підтримали вас, коли дізналися, що ви допомагаєте фонду?
— Так, звісно, багато хто підтримав, але були й ті, хто заблокував. Сказали, що не хочуть зі мною спілкуватися, що наші шляхи розходяться.
— Це вас не зупинило, і ви продовжуєте допомагати. Це багато коштує.
— А як може бути інакше? На мою думку, це як індикатор адекватності. Я ж не прихильник війни. Це гуманітарна місія. Я обираю добро.
— Ви сказали, що вас пов'язують з Україною друзі. Напевно, дуже близькі?
— Ну так, з кимось працював не один рік, з кимось виріс разом. Це вони мене надихають на волонтерство. Особливо друг з Краматорська, який пережив війну в 2014 році. Завдяки їм я знаходжу силу, натхнення. Знаючи, що їм там зараз погано, я не можу сидіти склавши руки. Моє безмежжя та бездіяльність вб'ють мене. Ніяк не можу забути, коли на самому початку повномасштабної війни друг з Харкова писав, що йому страшно. Він якраз в цей час перебував під Києвом. Ми дзвонили один одному. Під час розмови він запитав, чи не перебуваю я в Україні, адже мені також було страшно. Він це відчув, і вже він мене підтримував. Ось така історія трапилася.
Цього року я був у Португалії, спілкувався з дівчатами з України. Коли вони дізналися, що ми робимо в Казахстані, вони заплакали. Я ніколи не зустрічав таких вдячних людей.
— З початку війни ви не втратили віру в добро?
— Якщо говорити про теперішній свій стан… Знаєте, я зараз переживаю кризу віри. Я ж ще служу в католицькій церкві. Але зараз я, напевно, більше стаю агностиком, ніж християнином. Деякі священики мене розуміють. Кажуть: «Навчися дивитися очима Христа. Христос завжди прощав своїх ворогів. Спробуй і ти їх простити». А я не можу. Не можу прикидатися, що я їх люблю, що я їх прощаю. У мені всередині немає гармонії. А віру в добро я не втратив. Я бачу його у нашому фонді.
— Можете трохи розповісти про церкву? Це дуже цікаво. В чому полягає ваша служба?
— В Астанинській єпархії Римсько-Католицької церкви є правило: читання літургії можуть здійснювати або представники духовенства, або спеціально підготовлені люди. Я один з таких людей. Я знаю казахську мову і зазвичай кожну неділю читаю одну молитву казахською мовою, наприклад, «Отче наш». Ще під час Святої Меси прислужую в храмі. В східній (православній) церкві таку людину називають алтарником, а в латинському обряді зазвичай називають міністрантом. Зазвичай дзвоню у дзвони. Під час Святого Причастя подаю воду, вино. Під час урочистих свят окаджаю кадилом. Якщо Хресна дорога, то несу хрест.
Жанибек у церкві з сином друзів
У церкві
Жанибек з українським священником
— У вас всього два вихідних на місяць, і ви знаходите час на волонтерство та церкву?!
— Чесно кажучи, інколи сил немає. Але коли я думаю про те, що переживають наші близькі в Україні, мої зусилля здаються легкою прогулянкою. Вони постійно знаходяться під бомбардуваннями. Цього року я був у Португалії, спілкувався з дівчатами з України. Коли вони дізналися, що ми робимо в Казахстані, вони заплакали. Я ніколи не зустрічав таких вдячних людей. Повірте, я ніколи не зможу забути ці сльози. Ці люди, друзі — всі вони надихають на те, щоб не зупинятися і допомагати.
— Ви продовжуєте зараз виконувати свої обов'язки в церкві?
— Так, але я через силу це роблю. Мені складно, чесно. Якось був один раз на репетиції музичного служіння казахською мовою. Керівник критикував нас за те, що ми допомагаємо Україні. Кілька разів просив її зупинитися — вийшла серйозна сварка. Але наш діалог почув один чоловік. Він росіянин. Згодом він став нашим постійним волонтером. Іноді такі конфлікти обертаються на благо. Цей волонтер привів ще одного росіянина. В результаті вони обидва стали активними учасниками нашого проєкту. Коли бачиш такі плоди, дух піднімається. Особливо коли чуєш, що запустили ще один садок чи школу. Це дуже надихає!
Кожен волонтер вносить свій вклад. Якщо ми будемо сподіватися на сусіда, то ми ні до чого не прийдемо, нічого не досягнемо. Краще робити щось по мірі сил. Коли мої друзі, товариші ховаються там від бомбардувань у підвалах, укриттях — я не можу нічого не робити, мені потрібно робити щось своїми руками.
— Про що ви мрієте?
— Як і багато адекватних людей, я мрію, щоб не було війни. Щоб не було насильства.
— Який найголовніший досвід ви здобули в фонді?
— Іноді утримуватись від деяких різких висловлювань.
— Чому вам важливо не просто робити донати, а брати участь у житті фонду?
— Ну, знаєте, кожен волонтер вносить свій вклад. Якщо ми будемо сподіватися на сусіда, то ми ні до чого не прийдемо, нічого не досягнемо. Краще робити щось по мірі сил. Коли мої друзі, товариші ховаються там від бомбардувань у підвалах, укриттях — я не можу нічого не робити, мені потрібно робити щось своїми руками. Вважаю, що бездушність до наших друзів робить нас, в якійсь мірі, співучасниками злочинів.
— Можливо, у вас є ще якісь цікаві захоплення?
— Я кожен день працюю, у мене немає вільного часу. Бачите мої руки (показує на руки, забруднені фарбою) — я працюю руками. Зазвичай у вільний час я щось роблю. Я не сиджу без діла.
— Що вам найбільше подобається робити в фонді?
— Мені подобається робити янголят своїми руками. Я вкладаю в них душу. Раніше я не любив цього, у мене не дуже добре виходило, а зараз я люблю їх робити. Це дуже красиво, креативно. Люблю брати участь у ярмарках, мені дуже подобається спілкуватися з різними людьми. Це надихає, коли бачиш, що не всі люди байдужі, безсердечні.
Жанібек на ярмарку в Астані у вересні 2023 року
Ганна, Кристина, Жанібек та Аеліта на вечорі солідарності з українським народом в Human Rights Hub
Жанібек (в центрі) серед інших волонтерів на новорічній толоці
— Що ви побажаєте фонду?
— Розвитку. Далекоглядної стратегії. Щоб ми розвивалися далі. Щоб допомагали ще більше і не тільки в одному Чернігові відновлювали укриття. Наша допомога буде потрібна і після війни — потрібно буде відновлювати зруйновані міста.
— Чи склалися у вас дружні стосунки з іншими волонтерами?
— Так, звісно. Мене так надихають ці люди. Особливо я щасливий, коли зустрічаю тут адекватних хлопців з Росії. Вони щиро допомагають фонду, переживають, і ми разом робимо важливу справу.
Коли бачиш такі плоди, дух піднімається. Особливо коли чуєш, що запустили ще один садок чи школу. Це дуже надихає!
— Що найважливіше для вас у житті?
— Безпека. Істина. Милосердя.
— А чи можна милосердно ставитися до тих, хто підтримує війну?
— Я зараз скажу про свій нинішній стан. Я ніяк не зможу ставитися з милосердям до таких людей. Я краще утримаюсь, промовчу, але поки не зможу пробачити.