«Ми по суті рятуємо життя»

— Так, але не на постійній основі. Коли почалась війна, я почала шукати інформацію, чим можу допомогти і що буде мені близьке до серця. Періодично знаходила тих, кому потрібна допомога, через телеграм-чат, де люди допомагають біженцям з України, які їдуть до Європи через Росію. Або дають зупинитися у себе, або підвозять до вокзала. І я там трішки брала участь: допомагала дитячими речами і возила дітям у лікарню всякі смаколики.

— Так, в Москві. На момент початку війни я жила в Росії, була в декреті.

— Я все ще в декреті, але підробляю кур'єром.

— Я взагалі хотіла переїхати давно, куди саме — тільки не знала. Пропонувала чоловіку, але він відкидав всі варіанти, тому що не бачив себе в ролі емігранта. Він народився, виріс, усе життя прожив у Москві і нікуди толком не їздив. Я — приїжжа, українка, і половину свого життя я прожила в Росії. І коли почалась війна, мені, звісно, хотілося просто взяти речі і поїхати. Але оскільки я з двома дітьми, з чоловіком, зробити це, просто взявши речі і поїхавши в нікуди, було неможливо. Я не могла знайти вихід — куди їхати, що робити… дуже важко давалось усе в цей час. Постійно одні новини, новини… Я й чоловікові казала, що треба кудись їхати. Він відповідав: «Так, давай, шукай. Я працюю, а ти шукай. Куди скажеш, туди поїдемо». А коли сталася мобілізація, тут вже навіть думати не було про що, бо чоловікові прийшла повістка. Не конкретно на мобілізацію, а «для уточнення даних». Це було прямо за день до оголошення мобілізації. Моє серце відчувало, що кого-кого, а мого чоловіка заберуть першим, якщо буде мобілізація.

— Я розумію, що військкомат цього не бачить — який він, мій чоловік. Але, по-перше, він служив в армії, є досвід. Він займається фізичною роботою. І, може, це нелогічно, але це були мої доводи: що, ймовірно, до таких людей швидше прийдуть, ніж до тих, хто сидить в офісі. І коли прийшла повістка для уточнення даних, то емоції були… дуже бурхливими. Чоловік пару днів покатався по Москві, подивився, як ловлять [мобілізованих], подзвонив з роботи і сказав: «Все, ми їдемо». Зібрали речі і поїхали в Казахстан.

— Ні, для мене несподіванкою став саме масштаб. Я була впевнена, що війна почнеться 21 лютого, коли він [Путін] підписав Указ про визнання незалежності ДНР та ЛНР. І коли я почула фразу «в адміністративно-територіальних межах областей», я зателефонувала мамі і кажу: «Мамо, ти чула, що він сказав? Мамо, це війна». Але ніхто не думав, що буде саме так. А 24-го, звісно, я була шокована масштабами воєнних дій. Мій чоловік йде рано на роботу, я прокинулась одразу за ним — дитину годувала. Відкрила новини і… одразу сльози. Я зателефонувала мамі, вони були в Миколаєві. І вони сказали, що чують вибухи, прильоти. Тоді розбомбили Кульбакіне. Це аеродром під Миколаєвом.

— Одразу… Звісно, не в перші ж години. Мабуть, на третій день, коли мене хоч трохи відпустило. Тому що я практично не їла в ті дні. Раніше, навіть під час сильного стресу, такого не було — щоб я не їла. В перші тижні я почала шукати, чим можу допомогти. У мене були певні критерії. Це мала бути не загальна допомога, а більш прицільна. Мені так хотілося.

— А я його не обирала (сміється). Мені потрапила інформація, можливо, в «Ковчезі». Я одразу підписалася на «Янголів Свободи», але добратися до них ніяк не могла. Мені, в принципі, еміграція далася нелегко. Я дуже довго приходила в себе. Чоловік вийшов на роботу, а я сиділа вдома з дітьми. І це обставина теж не дає рухатися, щось робити. Але в лютому я, нарешті, до «Янголів Свободи» добралася.

— Це була толока. Коли я їхала, переживала, що не впишуся. Не знаю, адже люди бувають різні. А я не розуміла, куди їду. Трішки запізнилася на початок, і коли приїхала, всі вже спілкувались між собою, було видно, що всі один одного добре знають. Така тепла атмосфера була. Саме ця теплота спілкування дуже сильно вразила. Ще святкували день народження одного з волонтерів, були тортіки (сміється). Дочка пошкодувала, що не пішла зі мною. Люди були дуже привітні, чуткі. Виникло таке відчуття, що я не вперше до них приходжу. А ще мене приємно здивувало, що багато було релокантів з Росії.

— Можливо, почуття вини. Але не беруся стверджувати, що це так. Скоріше, жадоба допомогти, чим можеш.

— Так, я таких бачила на ярмарках. Я точно не знаю — паспорт мені ніхто не показував. Але, тим не менш, мені здається, що я таких людей бачила. Буває, люди підходять, бачать щось цікаве, а коли ти їм кажеш, що це за проєкт, вони різко відвертають голови. Це дуже смішно — спостерігати за такою реакцією. Як мені здається, це саме ті росіяни, які в першу чергу втекли від мобілізації, а потім закрили очі на все, що відбувається. А є ті, хто не хоче бути учасниками війни — це інший контингент. Це якраз наші волонтери, які хочуть робити добро. Так, мабуть, це жадоба робити добро у відповідь на те зло, яке відбувається в світі. Коли ти своїм особистим прикладом показуєш, що можна не залишатися осторонь, а допомагати, як можеш, навіть якщо в тебе немає фінансової можливості. Адже це не лише про фінанси, допомогти можна й своїм часом.

— Це велика помилка. І саме цього хочуть від нас ті, хто розв'язав цю війну — щоб ми були просто звичайними пішками, підкорялися тому, в що нас втягнули. Насправді це не так. Кожна людина сама вирішує, ким їй бути. Бути «учасним» чи безучасним. Хтось обирає йти вбивати, а хтось обирає робити добро.

— Зазвичай нас ставлять з досвідченим волонтером, але на моєму першому ярмарку вийшло так, що і я була вперше, і моя напарниця брала участь вперше. Вона так само, як і я, українка, яка багато років прожила в Москві. У нас виявилось дуже багато спільного. Ми з нею дружимо поза фондом — сім'ями. Це, мабуть, найближча людина тут після чоловіка та дітей. Таких людей в еміграції не вистачає. І я дуже вдячна проєкту не тільки за проведений з користю час, але й за цю людину.

— Ні, не було ані складно, ані страшно. Я люблю спілкуватися з людьми, і тому було легко. Поряд знаходилися Ірина та Євген [організатори — прим.], вони проводили толоку для діток, а Шолпан [координатор — прим.] підходила до нас. Тому було абсолютно спокійно.

— З веселого: підійшли хлопець з дівчиною підліткового віку, дівчина задонатила, але «янгола» не взяла. А хлопець на це сказав: «Не хотів би я бути поруч, якщо твоя мама дізнається, куди ти задонатила». Тоді ми всі разом добряче посміялися…

Якось на одній з ярмарок підійшов чоловік з дружиною, сказав, що після початку війни місяць або півтора перебував у Броварях в госпіталі. Він був на позитиві, весь в символіці України — браслети, якісь значки — і він прямо випромінював життя. Його обличчя в мене перед очима. Він підійшов такий щасливий, каже: «Друзі, ви робите хорошу справу!».

Ще був випадок, коли чоловік запитав, чи можна записати відео з ярмарку. І він почав знімати ролик зі слів: «Для своїх друзів, які знаходяться в Росії». Він передав їм: «Ось поки ви знищуєте, ми допомагаємо відновлювати». Щось в такому дусі.

— Діти зі мною теж періодично ходять на толоки. Старша, наскільки може, теж намагається брати участь. Ось буквально сьогодні плакала, що сьогодні немає толоки… Як я пояснюю? Я пояснюю, що йде війна. Як є, нічого не приховую. Кажу, що є діти, які живуть в Україні, і їм потрібно кудись спускатися під час повітряних тривог, що потрібно допомогти відновити школи, облаштувати бомбосховища. Мені ж довелося якось пояснити 7-річній дитині, чому ми поїхали з країни. І довелося пояснити, чому мама плаче 24-го числа, а потім 25-го, а потім 26-го.

— Окрім того, що я допомагаю Україні, проєкт мені теж допомагає. Допомагає справитися зі своєм болем… зі своїми переживаннями, труднощами еміграції. Це спілкування з людьми — і з казахстанцями, і з українцями, і з росіянами.

— Періодично буває втома. В будь-якому випадку це неминуче. Але я собі кажу, що я не знаходжусь на території України, а там людям набагато складніше, ніж мені. Ще мені допомагає віра в те, що війна закінчиться, і Україна обов'язково переможе.

— Здатися можна завжди. Але якщо ти здасися, ти програєш. А йдеться про життя дітей. Якщо перестати допомагати, може статися… не знаю, як навіть сказати… вже буде не наздогнати втраченої можливості. Ми по суті рятуємо життя тим, що допомагаємо облаштувати укриття. Уявіть, якщо ми не допоможемо, хоча могли б допомогти. Не допоможемо, бо здалися — і це буде фатальний момент, бо можуть загинути діти. Звісно, ми можемо навіть не дізнатися про це. Але тим не менш. Опустити руки і нічого не робити можна. Але можна взяти паузу, подихати і йти далі.

— Рятування життя.